reforef.ru 1 2 3 ... 27 28

РОЗДІЛ 2


Якось у лісі, чекаючи на здобич на дереві, я задрімала і впала вниз із десятифутової висоти просто на спину. Та так упала, що здалося — з мене дух вилетів. Я не могла ані вдихнути, ані видихнути, ані навіть поворухнутися.

Приблизно так я почувалася зараз: дух перехопило, горло здавило, у скронях бамкало, а в голові калатало ім’я сестри. Хтось ухопив мене за руку, якийсь хлопчина зі Скиби, — либонь, я ледь не впала, і він мене підтримав.

Це якась помилка. Цього не могло статися. Ім’я Прим було на одній картці з тисяч! Шанси сестри були настільки мізерними, що я за неї ніскілечки не хвилювалася. Хіба я не зробила всього можливого? Хіба не підписалася на ті кляті тесери, щоб їй не довелося ризикувати? Один клаптик паперу. Один клаптик із тисяч. Хіба можливий кращий розклад? А тепер усе на пси.

Звідкись іздалеку до мене долинав невдоволений гомін натовпу — ну хіба справедливо, коли випадає ім’я дванадцятирічної дитини? А тоді я побачила її, маленьку і зовсім бліду, ручки міцно стиснуті у кулачки, короткими напруженими кроками вона, пройшовши повз мене, прямувала до сцени. Я побачила блузку, яка знову вибилася зі спіднички і звисала долі, немов качиний хвостик. Саме ця деталь повернула мене до реальності.

— Прим! — зойкнула я здавленим голосом, і тіло нарешті почало слухатися мене. — Прим!
Мені не довелося проштовхуватися крізь натовп: люди самі розступилися переді мною, утворивши живий коридор. Я наздогнала Прим біля підніжжя сцени і заштовхала її собі за спину.

— Я — доброволець! — вигукнула я задихано. — Я зголошуюся на трибута!

Люди на сцені були спантеличені. В Окрузі 12 не було добровольців уже кількадесят років, і всі забули, якою має бути процедура. Згідно з правилами, потому як ім’я трибута оголошене, інша дівчина або хлопець (залежно від того, з якої кулі витягнули картку) могли добровільно зголоситися на трибута. В деяких округах, де перемога в Жнивах вважалася великою честю і люди готові були платити за участь в Іграх власним життям, стати добровольцем не так легко. Але в Окрузі 12, де слово «трибут» асоціюється зі словом «труп», усі добровольці давно вимерли.


— Чарівно! — вигукнула Еффі Тринькіт. — Тільки... мені здається, що спочатку ми повинні представити переможців Жнив... і тільки тоді питати, чи є добровольці, готові посісти їхнє місце... — говорила вона дедалі невпевненіше.

— Та яке це має значення? — сказав мер, а тоді поглянув на мене.

На його обличчі читався біль. Він не знав мене добре, але все-таки ми були знайомі. Я — дівчина, яка приносить ягоди. Дівчина, про яку колись, можливо, згадувала його дочка. Дівчина, яка п’ять років тому, як старша дитина в сім’ї, отримала медаль «За відвагу». Замість свого батька, котрий назавжди залишиться похованим у копальні. Чи пам’ятає він це?

— Яке це має значення? — повторив він похмуро. — Нехай виходить на сцену.

Позаду Прим схопила мене своїми худенькими ручками, немов лещатами, і щосили заволала:

— Ні, Катніс! Ні! Не йди!

— Відпусти мене, Прим, — мало не зашипіла я. Ще трохи — і я була сама ладна розридатися. Тоді інші помітили б мої сльози і вважали б мене слабачкою, а я не з таких. — Відпусти!

Я відчула, як хтось силою відірвав Прим від мене. Обернулася й побачила, як вона щосили борсається в руках Гейла.

— Давай, Катніп, іди, — сказав він напруженим від хвилювання голосом і поніс Прим до матері.

Я зібрала рештки своєї рішучості й піднялася на сцену.

— Що ж, браво! — вигукнула Еффі Тринькіт. — Ось що значить справжній дух змагань! — задоволено промовила вона, радіючи з того, що зрештою і в її окрузі сталося щось непередбачуване. — Як тебе звати?

— Катніс Евердін, — ледве вичавила я.

— Закладаюся, то була твоя сестра. А ти не хочеш, щоб уся слава дісталася їй, еге ж? Ну ж бо, давайте всі разом привітаємо нового трибута! — ледь не співала Еффі.

Моя довічна пошана Округу 12: жоден із натовпу не заплескав у долоні. Навіть ті, хто приймав ставки, кому вже давно байдуже. Можливо, тому, що знали мене з Горна, чи товаришували колись із моїм батьком, чи пам’ятали Прим — побачивши раз, її не можна не полюбити. Так я стояла на сцені ні в сих, ні в тих — не могла ані говорити, ані поворухнутися, а багатотисячний натовп висловлював свій протест у єдиний приступний йому спосіб опору — мовчанкою. А це означало, що вони не згідні. Що так не повинно бути. Що це неправильно.


А тоді трапилося щось неймовірне. Принаймні я такого не очікувала, бо ніколи не вважала себе важливою персоною для Округу 12. Але все змінилося в той момент, коли я піднялася на сцену замість Прим — здається, саме тоді моя особа стала щось важити. Спочатку один, тоді ще кілька, а згодом майже кожен житель нашого округу доторкнувся пучками трьох середніх пальців лівої руки до вуст і простягнув їх до мене. Цей давній жест існував тільки в нашому окрузі й використовувався дуже рідко; його можна було побачити на похороні. Він символізував подяку, він символізував повагу, він символізував прощання з тим, кого ти справді любиш.

От тепер я вже мало не плакала. Але, на щастя, Геймітч обрав саме цей момент для того, щоб привітати мене.

— Подивіться на неї! Ну, тільки погляньте на це дівча! — заволав він, обнявши мене за плечі. Як на п’яного в пень, він мав забагато моці в руках. — Вона мені подобається! — від нього добряче тхнуло віскі, й він уже давно не мився. — Дуже подобається... — він замовк на якусь мить, намагаючись підібрати потрібне слово. — Вона відважна! — вигукнув він піднесено. — Не те що ви! — з цими словами він відпустив мене й обернувся до публіки. — Не те що ви! — заволав він, тицяючи пальцем у камеру.

Він звертається до присутніх — чи так допився, аж здатен адресувати ці ущипливі слова Капітолію? Цього я ніколи не дізнаюся, бо щойно Геймітч розтулив рота, аби продовжити тираду, він, втративши рівновагу, гепнувся зі сцени і знепритомнів.

Цей чоловік викликав огиду, але я була йому вдячна. Поки всі камери були жадібно націлені на нього, я мала вдосталь часу, щоб трохи розслабитися, звести дух і зібратися на думці. Я зчепила руки за спиною і подивилася вдалечінь. Там височіли гори, по яких ми з Гейлом лазили ще сьогодні вранці. На якусь мить мене охопила туга... Ми могли втекти звідси і жити в лісах. Але я знала, що вчинила правильно, залишившись. Хто б тоді зголосився на трибута замість Прим?

Геймітча одразу ж поклали на ноші й винесли геть, а Еффі Тринькіт знову взяла ініціативу в свої руки.


— Який чудовий день! — торохкотіла вона, поправляючи перуку, яка зовсім перекосилася. — Але найцікавіше ще попереду! Саме час дізнатися ім’я хлопця-трибута!

Досі намагаючись виправити неподобство у себе на голові, вона, притримуючи перуку однією рукою, впевнено попрямувала до кулі з хлопчачими іменами і витягнула першу-ліпшу картку. Вона миттю повернулася на своє місце, і я навіть не встигла побажати Гейлу удачі, як вона виголосила:

— Піта Мелларк.

Піта Мелларк!

«О ні! — подумки зойкнула я. — Тільки не він!» Я впізнала це ім’я, хоча ні разу не говорила з його власником. Піта Мелларк.

Сьогодні везіння було зовсім не на моєму боці.

Я добре роздивилася хлопця, поки він ішов до сцени. Середній на зріст, кремезний, попелясте волосся спадало пасмами на чоло. На його обличчі був шок, хоч як він намагався це приховати. Блакитні очі були сповнені тривоги, яку мені так часто доводилося бачити в очах жертви. Але незважаючи ні на що, він мужньо піднявся на сцену і зайняв своє місце.

— Може, є добровольці? — запитала Еффі, але ніхто не зголосився.

У Піти є два брати. Я точно це знаю, бо бачила їх у пекарні, але один із них, мабуть, занадто дорослий для Жнив, а другий нізащо не погодився б стати добровольцем. Звична справа. Як правило, в такий день родинні стосунки не мають ніякого значення. Те, як учинила я, не вкладається в голові.

Мер почав зачитувати довгий, нудний Закон Зради — він робив це щороку, як те вимагається. Але я не чула ні слова.

«Ну чому саме він?» — я ніяк не могла заспокоїтися. Тоді спробувала переконати себе, що це не має жодного значення. Ми не друзі. Ми навіть не сусіди. Ми навіть не перемовилися одне з одним і словом. Нас нічого не пов’язує... за винятком одного випадку, який стався багато років тому. Піта, мабуть, уже нічого й не пам’ятає. Але я не забула й ніколи не забуду...

То були найгірші часи для моєї сім’ї. Три місяці тому, в січні — найсуворішому з тих, що збереглися в пам’яті жителів Скиби, — під час вибуху в копальні загинув мій батько. Спочатку мене охопило тимчасове заціпеніння від втрати, а тоді нізвідки накотив неймовірний біль — він четвертував мене, розривав зсередини, моє тіло здригалося від ридань.


«Де ти? — лементувала я подумки. — Куди ти зник?» Але відповісти було нікому.

Округ вділив нам невеличку суму грошей як компенсацію за батькову смерть — саме стільки, щоб якось перебитися місяць-другий, поки мати не спроможеться знайти роботу. А вона так і не спромоглася. Вона не робила нічого, просто сиділа в кріслі або лежала в ліжку, скулившись під покривалом, утупивши погляд в одну точку. Час від часу вона схоплювалася, немов згадувала щось неймовірно важливе, а тоді знову впадала в заціпеніння. Жодні благання Прим не могли її розворушити.

Я була до смерті налякана. Тепер я розумію, що матір просто відгородилася від реальності у власному жалобному світі, а тоді мені здавалося, що я втратила не тільки батька, а й матір. На той час мені було одинадцять, Прим заледве виповнилося сім. Я усвідомила, що стала головою сім’ї. У мене не було іншого вибору. Я ходила на ринок по харчі, варила їсти, піклувалася про себе та Прим, бо якби влада дізналася, що мати більше не в змозі дбати про нас, округ забрав би нас від неї і віддав у притулок. У школі я бачила сиріт із притулку — понурі, з синцями під очима, згорблені під важким тягарем безнадії. Я б ніколи не дозволила, щоб таке зробили з Прим. З милою крихітною Прим, яка починала плакати разом зі мною, ще навіть не знаючи причини; яка перед школою розчісувала й заплітала матері коси; яка досі щовечора натирала батькове люстро для гоління, адже він так ненавидів вугільний пил, що укривав геть усе на Скибі. Притулок розчавить її, мов кузьку. Тож я нікому й словом не обмовилася про те, як нам важко.

Але гроші закінчилися, і ми повільно вмирали з голоду. Був тільки один вихід. Я без упину повторювала собі: якщо зможу протриматися до травня, тільки до восьмого числа, коли мені виповниться дванадцять, то я підпишуся на ті кляті тесери й отримуватиму дорогоцінні зерно й олію, які допоможуть нам вижити. Але до травня було ще кілька тижнів. Ми б не протягнули так довго.

В Окрузі 12 смерть від голоду не рідкість. За прикладами й ходити далеко не треба: старі люди, які вже не можуть працювати; діти з сімей, де забагато ротів просять їсти; чоловіки, скалічені в копальнях. Вони, мов привиди, вештаються вулицями. А тоді одного дня ти проходиш повз — а вони сидять нерухомо, спершись на стіну, або лежать на Леваді, а з якогось будиночка долинають жалібні схлипування; потім викликають миротворців, щоб ті прибрали тіло. В нашому окрузі офіційно від голоду ніхто не помирає. Усьому виною завжди грип, або переохолодження, або запалення легень. Та хто в таке повірить?


У той день, коли ми зустрілися з Пітою Мелларком уперше, падав дощ зі снігом. Я була в місті й намагалася продати на ринку дещо зі старих речей Прим, але ніхто не хотів купувати. Раніше я приходила на Горно з батьком, але йти туди самій було страшно — занадто похмуре і зловісне це місце. Дощ лив безперестанку, батькова мисливська куртка промокла до нитки, і холод пробирав мене до кісток. За останні три дні ми не мали й ріски в роті, а тільки пили кип’ячену воду з кількома листочками сушеної м’яти, яку я випадково знайшла в буфеті. Я простояла на ринку доти, доки він не зачинився. Я тремтіла так, що впустила згорток із дитячими речами в брудну калюжу. Вирішила, що не підніматиму, боялася, що сама впаду — і тоді вже точно не підведуся. До того ж ніхто й так не хотів купувати те лахміття.

Я не могла піти собі додому. Бо там на мене глядітиме своїми порожніми очима мати, та й нема сили дивитися на маленьку сестричку із запалими щічками і порепаними губами. Я просто не могла повернутися туди з порожніми руками, в ту наповнену димом кімнату: потому як у нас скінчилося вугілля, я палила грубку вогким хмизом, який збирала на узліссі.

Якимось чином я опинилася на брудній вузенькій вуличці позаду крамниць для багатіїв. Самі крамнички — на першому поверсі, а їхні власники мешкають на другому. Я опинилася на задвірках. Мені запам’яталися порожні грядки (ще не прийшов час їх засіювати), кілька прив’язаних у сараї кіз і промоклий до кісток скоцюблений собака, який стояв посеред калюжі болота.

В Окрузі 12 під страхом смерті заборонено красти. Але раптом мене осяяло — на смітниках могли бути якісь поживні недоїдки. А збирати сміття — це не крадіжка. Можливо, там буде кістка з різниці чи гнилі овочі з бакалії. Те, чого не їв би ніхто, окрім моєї сім ї... Як на зло, сміття нещодавно вивезли.

Коли я проходила повз пекарню, до мене долинув запах свіжого хліба, і від цього мені аж у голові запаморочилося. Всередині пашіла піч, і золоте тепле сяйво, яке вона випромінювала, виливалося на вулицю крізь прочинені двері. Я стояла як укопана, зачарована теплом і яскравим світлом, аж поки крижаний дощ не спіймав мене у свої лабети і не розвіяв чарів. Я зазирнула під покришку смітника біля пекарні — він також виявився безнадійно порожнім.


Аж раптом я почула лемент і підвела очі. На мене розкричалася дружина пекаря: вона вимагала, щоб я забиралася геть, а то вона викличе миротворців, і все повторювала, як їй набридли ці обідранці зі Скиби, що постійно риються у її смітнику.

ї слова жорстоко ранили мене; я не знала, що сказати на свій захист. Я обережно опустила покришку і відступила на крок, і саме тоді помітила його — світлочубого хлопчину, який визирав із-за спини матері. Я вже бачила його в школі. Він був одного зі мною віку, але я не знала його імені. У міських дітей своя компанія. Потім жінка, досі пирхаючи від люті, повернулася в пекарню, але хлопець, мабуть, спостерігав за мною і бачив, як я завернула за свинарник і сперлася на яблуню. Зненацька я усвідомила, що мені таки доведеться йти додому з порожніми руками. Коліна підкосилися, і я поволі сповзла на землю. Ось і все. Я була занадто хвора, занадто слабка і втомлена — о, як мені хотілося відпочити! «Нехай викликає миротворців, і нехай нас заберуть до притулку, — подумала я. — А ще ліпше померти просто тут, під дощем».

Раптом із пекарні знову почулися крики — горланила жінка пекаря, — а тоді звук удару. Мене все це мало зацікавило. Тоді, човгаючи по болоті, до мене хтось наблизився, і я встигла подумати: «Ну от, це вона. Зараз вона прожене мене, ще й уперіщить палицею». Але виявилося, що це не вона, а хлопець. У руках він ніс два величезні буханці хліба, який, судячи з добряче підгорілої скоринки, либонь, упав у вогонь.

— Викинь його свиням, ти, безмозке створіння! Який ідіот купить підгорілий хліб!

Він почав віддирати від хліба чорну скоринку і кидати шматки в корито, аж тут задзеленчав дзвоник, і його мати пішла в крамницю обслужити покупця.

Хлопець жодного разу не глянув у мій бік, зате я спостерігала за ним. Бо в руках він тримав хліб, а на його щоці красувався червоний слід. Чим вона йому зацідила? Як так можна! Мої батьки ніколи нас із Прим не били.

Хлопець крадькома озирнувся на пекарню, немов перевіряючи, чи там порожньо, кинув мені під ноги один буханець хліба, а тоді і другий, і ніби нічого й не трапилося, розвернувся й пішов назад до пекарні, щільно зачинивши по собі двері.


Я з недовірою дивилася на хліб. Він був прекрасний, майже ідеальний, за винятком підгорілих боків. Невже хлопець віддав його мені? Мабуть, що так, адже хліб лежав біля моїх ніг. Злякавшись, що хтось може підгледіти, я миттю підняла обидва буханці, пхнула їх під сорочку і, щільно запнувшись у мисливську куртку, повільно почовгала додому. Хліб зігрівав мене своїм теплом, і я дедалі дужче притискала його до себе.

Поки я добрела до хати, буханці трохи охололи, але всередині досі були теплими. Коли я поставила їх на стіл, Прим жадібно потягнулася до хліба, але я змусила її сісти до столу, тоді посадила матір поруч і налила всім гарячого чаю. Я відшкребла чорну скоринку і покраяла хліб на товсті скибки. Того вечора ми з’їли цілий буханець, шматок по шматку. Це був справжній смачний хліб із родзинками й горіхами.

Тоді я зняла з себе мокрий одяг і, повісивши його біля вогню, залізла в ліжко. Сон без сновидінь миттю окутав мене. І тільки наступного ранку мені спало на думку, що, можливо, хлопчина навмисне спалив хліб, навмисне скинув його у вогонь, знаючи заздалегідь, що його покарають. Щоб віддати хліб мені. А може, то все-таки збіг? Навіщо йому це? Він навіть не знав мене. Та бодай і просто кинувши мені підгорілий хліб, він виявив неабияку великодушність; якби мати дізналася про це, йому б добряче влетіло. Я не могла пояснити цього вчинку.

За сніданком ми з’їли ще кілька скибок хліба і пішли до школи. За ніч, здавалося, прийшла весна. Повітря стало теплим і солодким, на небі з’явилися пухнасті хмаринки. В школі я зустріла того хлопчика. Його щока набрякла, а під оком виступив синець. Він був із друзями і не зауважив мене. Та коли ми з Прим верталися додому зі школи, я помітила, що він дивився на нас із протилежного кутка двору. На якусь мить наші погляди зустрілися, і він відвернувся. Я засоромилася й опустила очі долі. Саме тоді я побачила її. Першу кульбабу в цьому році. І мене мов осінило. Я збагнула, що треба робити, аби вижити.


До сьогодні я не можу пояснити зв’язок між цим хлопцем — Пітою Мелларком, хлібом, що подарував мені надію, та кульбабою, яка дала мені ключ до виживання. Потім іще не раз я відчувала на собі погляд Піти, хоч він завжди поспішно відводив очі. І досі я терзаю себе, почуваючись так, немов заборгувала йому, а я ненавиджу бути в боргу. Либонь, якби я йому подякувала, то почувалася б набагато краще. Я неодноразово думала про це, але якось не випадало нагоди. А тепер уже запізно. Нас кинуть на арену, і нам доведеться битися на смерть. І як мені тепер дякувати? Навряд чи моє «спасибі» здаватиметься щирим, коли я водночас намагатимуся перерізати йому горло.

Мер завершив читати неймовірно нудний Закон Зради і жестом наказав нам із Пітою потиснути одне одному руки. Пітина долоня була така ж м’яка й тепла, як буханець хліба. Піта подивився мені в очі й підбадьорливо потиснув долоню. А може, це був просто нервовий спазм?

Під звуки гімну Панему ми повернулися обличчям до натовпу.

«Добре, що нас буде аж двадцять чотири, — подумала я. — Є шанс, що його вб’є хтось інший, а не я».

Хоча останнім часом не схоже, що мені варто покладатися на везіння.



<< предыдущая страница   следующая страница >>