reforef.ru 1 2 ... 27 28




Suzanne Collins
THE

HUNGER
GAMES



Переклад з англійської Уляни Григораш



Усі права застережені. Жодну частину цієї публікації не можна відтворювати, зберігати в системі пошуку інформації чи передавати в будь-якій формі будь-яким способом — електронним, механічним, ксерокопіюванням або іншим способом — без попереднього письмового дозволу власника.


ISBN 978-617-538-027-7

© Suzanne Collins, text, 2008

© Tim O’Brien, jacket art, 2008

© Уляна Григораш, переклад, 2010

© ТОВ «Видавництво «Країна Мрій», 2010





ЧАСТИНА 1

ТРИБУТИ




РОЗДІЛ 1



Коли я прокинулася, місце біля мене було холодне. Пальці інстинктивно потягнулися вперед, шукаючи тепла, яке завжди випромінювало тільце Прим, але не намацали нічого, крім цупкого жорсткого покривала, недбало кинутого на ліжко. Мабуть, сестричці наснився кошмар, і вона перекочувала в постіль до матері. Ну звісно, вона так і вчинила! Адже сьогодні Жнива.

Я підперла голову долонею. У спальні було достатньо світла, щоб усе розгледіти. Моя маленька сестричка Прим лягла на бочок і скрутилася калачиком, ставши схожою на кокон, а її щічка міцно притиснулася до маминої. Мати здавалася молодшою уві сні: вона й зараз на вигляд була страшенно виснажена, але принаймні не цілковито вичавлена. А от обличчя Прим було свіженьке, наче крапля дощу, і таке ж миленьке, мов примула, на честь якої її назвали. Колись матір також була дуже вродливою. В усякому разі так кажуть.


Обіч Прим, охороняючи її, сидить найпотворніший у світі кіт. Ніс його приплюснутий, піввуха бракує, а очі мають барву гнилого кабачка. Прим назвала його Денді, наполягаючи на тому, що шубка в нього не брудно-жовта, а золотиста й франтувата. Він ненавидить мене. Принаймні не довіряє. Хоча збігло вже чимало води, гадаю, він досі пам’ятає, як я намагалася втопити його у відрі, коли сестра принесла додому кощаве котеня з роздутим від і глистів черевом, у якого на додачу ще й хутро кишіло блохами. А зрештою, останнє, що мені було потрібно, — це зайвий рот, який просить їсти. Але Прим так благала, вона навіть плакала — тож я не змогла їй відмовити. Проте склалося все добре. Мама вивела паразитів, а кіт виявився природженим мисливцем на мишей. Він ловить навіть поодиноких щурів. Іноді, коли я білую здобич, то підгодовую його тельбухами. Тепер він хоча б не шипить на мене.

Я ділюся тельбухами. Він більше не шипить. Це єдині можливі між нами стосунки, які аж ніяк не назвеш любов’ю.

Я посиділа трохи на краю ліжка, звісивши ноги долі, а тоді ковзнула у свої мисливські черевики з м’якої шкіри, яка уже давно набрала форми моїх підошов. Тоді натягнула штани, сорочку, заховала свою довгу темну косу під кашкет і міцно стиснула в руці торбу для харчів. На столі під дерев’яною мисчиною (а це єдиний спосіб захиститися від голодних щурів і котів) лежав апетитний шматок козячого сиру, загорнутий у листя базиліка. Подарунок від Прим на честь Жнив. Заховавши сир до кишені, я обережно вислизнула з кімнати.

Наш район Округу 12, який у народі прозвали Скибою, зазвичай переповнений шахтарями, які саме в цю годину поспішають на ранкову зміну. І чоловіки, і жінки — всі з низько опущеними плечима, опухлими суглобами, більшість із них уже давно не вичищають вугільної пилюки з-під обламаних нігтів і не намагаються вимити її зі зморщок на виснажених обличчях із запалими щоками. Але сьогодні темні, вкриті шлаком вулиці порожні, а віконниці на приземкуватих сірих будиночках затулені. Жнива розпочнуться не швидше ніж о другій. Можна ще трохи поспати. Якщо вдасться, звісно.


Наша хата стоїть на околиці Скиби. Тож мені достатньо минути кілька хвірток, щоб опинитися на брудному полі, яке зветься Левада. На межі з Левадою височіє залізний паркан-сітка, увінчаний колючим дротом, — власне, він оточує весь наш Округ 12. Теоретично дріт має перебувати під напругою двадцять чотири години на добу для того, щоб стримувати хижаків — зграї диких собак, поодиноких пум і ведмедів, які навіюють страх на жителів округу. Та оскільки електроенергією нас забезпечують по дві-три години щовечора, то зазвичай торкатися паркана можна цілком спокійно. Проте я завжди нашорошую вуха і якусь мить дослухаюся, чи не долине бува дзижчання, що означатиме: дріт справді під напругою. От зараз, наприклад, він мовчазний мов камінь. Розлогі кущі заступили мене, і я, плазуючи на животі, прослизнула крізь невелику щілину, яку розвідала кілька років тому. У паркані є й інші пристойні щілини, але ця так близько від дому, що я майже завжди вислизаю в ліс крізь неї.

Опинившись поміж дерев, я одразу ж витягнула з порожнистої колоди лук і сагайдак зі стрілами. Паркан — байдуже, під напругою чи ні, — а таки стримує хижаків за межами Округу 12. А от у лісі вони почуваються як удома, а ще слід пам’ятати про отруйних змій, скажених тварин і на додачу — про відсутність протоптаної стежки. Проте в лісі багато їжі, треба тільки знати, як її знайти. Мій батько знав і трохи навчив мене, перш ніж його розірвало на шматки під час вибуху в копальні. Не було що ховати, останків не залишилося. Тоді мені виповнилося одинадцять. Минуло вже п’ять років, а я досі кричу вві сні, благаючи його тікати...

І хоча пробиратися в ліс заборонено і за браконьєрство можна отримати найсуворіше покарання, чимало людей зважилися б на це, якби мали зброю. Та більшість із них недостатньо відважні й не стали б ризикувати, маючи в руках тільки ніж. Мій лук — справжній раритет, один із тих, що були змайстровані ще моїм батьком, — я надійно заховала всі луки в лісі, обачно загорнувши їх у водонепроникну тканину. Батько міг би непогано заробляти, продаючи луки, але якби про це стало відомо владі, його б публічно стратили, звинувативши у підбурюванні до перевороту. За браконьєрство також можна отримати смертний вирок, проте більшість миротворців заплющують очі на те, що дехто з нас полює, адже вони так само хочуть свіжого м’яса, як і всі інші. Власне, вони — наші найкращі клієнти. Проте м’ясо — це одне, а от поширювати зброю на Скибі ніхто б ніколи не дозволив.


Максимум, чого можна очікувати від мешканців нашого району, — це вилазки в ліс восени по парочку стиглих яблук. Але ніхто ніколи не відходить далеко від Левади. Завжди тримаються близько до паркану, щоб за перших ознак небезпеки одразу ж утекти в наш безпечний Округ 12.

— Округ 12. Місце, де ви можете безпечно здохнути з голоду, — пробурмотіла я. А тоді швидко озирнулася. Навіть тут, бозна-де, діймає страх, що хтось тебе підслухає.

Коли я була молодшою, то бовкала всілякі дурниці про Округ 12, чим до смерті лякала матір: я розводилася про людей, які керують нашим життям із Капітолія — далекої столиці нашої країни, Панему. Врешті-решт я збагнула, що це не приведе ні до чого хорошого, а тільки завдасть зайвих клопотів. Тож я навчилася тримати язика на припоні й надавати своєму обличчю байдужого виразу, щоб ніхто ніколи не здогадався, про що я думаю. В школі я поводжуся непримітно. В публічних місцях розмовляю ввічливо і зовсім мало. Хіба що зроню кілька слів про свою торгівлю на Горні — чорному ринку, де я заробляю майже всі свої гроші. Навіть удома, де я почуваюся набагато вільніше, я уникаю небезпечних тем. Таких як Жнива, або нестача їжі, або Голодні ігри. Прим може повторити мої слова деінде — і що тоді з нами станеться?

У лісі на мене чекала єдина людина, з якою я могла бути сама собою. Гейл. Я відчула, як сторожкий вираз зникає з мого обличчя, я почала рухатися швидше, деручись на пагорб до нашого місця — скелястого виступу, що впирається в галявину. Зарості ягідних кущів захищають його від людського ока. Варто уявити, як Гейл чекає на мене там, і на обличчі сама по собі з’являється усмішка. Якось Гейл сказав, що я ніколи не сміюся, тільки в лісі...

— Привіт, Катніп, — мовив Гейл.

Насправді мене звати Катніс, та коли ми познайомилися, я вимовила своє ім’я так тихо, що він не розчув і почав звертатися до мене Катніп — так у нас називають котовник, від якого дуріють коти. А тоді ще якась скажена рись причепилася до мене на полюванні й ходила назирці, сподіваючись, що і їй щось перепаде. Так до мене й причепилося це прізвисько. Зрештою мені довелося вбити рись, позаяк вона відлякувала всю дичину. Мені було її майже шкода, непогане було з неї товариство. Проте я вторгувала гідну ціну за її хутро.


— Гляди-но, що я підстрелив.

З цими словами Гейл підняв угору буханець хліба, з якого стирчала стріла. І я засміялася. Це був справжній хліб із пекарні, а не ті пласкі глевкі коржі, що їх ми печемо з наших крихітних пайок зерна. Я схопила хліб обома руками, висмикнула з нього стрілу і піднесла буханець до носа, глибоко вдихнувши запах у тому місці, де скоринка була прохромлена. Мій рот одразу ж переповнився слиною. Такий чудовий хліб, як от цей, буває тільки на великі свята.

— М-м... ще теплий, — мовила я.

Мабуть, Гейл іще на світанку збігав у пекарню, щоб його уторгувати.

— І скільки ти заплатив за нього?

— Всього одну білку. Сьогодні старий на диво добрий, — мовив Гейл. — Навіть побажав мені удачі.

— Що ж, сьогодні ми всі почуваємося трохи ближчими одне до одного, еге ж? — сказала я і навіть не закотила при цьому очей. — Прим залишила нам сир, — із цими словами я витягнула пакунок із кишені.

На саму лише згадку про ласощі обличчя Гейла проясніло.

— Дякую, Прим. Сьогодні у нас буде справжнє свято... — І раптом він заговорив із капітолійським акцентом, наслідуючи Еффі Тринькіт — неймовірно оптимістичну даму, яка завжди приїжджає в Округ 12, щоб оголосити Жнива. — Я ледь не забув! Веселих тобі Голодних ігор! — із цими словами він зірвав кілька ягід із куща ожини. — І нехай везіння...

Коли він підкинув ягоду і вона, описавши широку дугу, долетіла до мене, я зловила її ротом і прокусила делікатну шкірку зубами. Мій язик занімів від солодкої терпкості.

— ...завжди буде на твоєму боці! — завершила я не менш оптимістично.

Все, що нам залишалося, то це кепкувати, оскільки була ще альтернатива — вмерти зі страху. Окрім того, капітолійський акцент такий манірний, що геть усе, сказане з такою вимовою, звучить кумедно.

Я уважно спостерігала за Гейлом, поки він виймав ніж і краяв хліб. Можна було подумати, що він — мій брат. Пряме чорне волосся, шкіра з оливковим відливом, у нас навіть очі однакового сірого кольору. Але ми не родичі, принаймні не близькі. Більшість сімей, що працюють у копальнях, схожі одна на одну.


Ось чому моя мати і Прим, із їхніми білявими косами і блакитними очима, завжди здавалися на Скибі чужими. А такими вони й були. Мамині батьки належали до невеликого прошарку торгівців, які обслуговують чиновників, миротворців і парочку заможних жителів Скиби. Вони тримали аптеку в престижнішому районі округу. Оскільки послуги лікарів не з нашою кишенею, то єдиний наш порятунок — аптекарі. Мій майбутній тато збирав Лікувальні трави під час вилазок на полювання і продавав їх в аптеку, де згодом із них робили ліки. Там мої батьки й познайомилися. Мабуть, мама міцно його покохала, адже погодилася покинути рідну домівку і переїхати на Скибу. Я намагалася згадати той час, коли батько був іще живий, але пам’ятала тільки жінку, яка сидить непорушно, спантеличена й далека, і споглядає, як її діти всихають від голоду, перетворюючись на шкіру й кості. Зараз я намагаюся пробачити їй таку поведінку — заради батька. Хоча, правду кажучи, я не з тих, хто вибачає.

Гейл старанно намастив козячий сир на скибочки хліба й охайно прикрасив листям базиліка, а я тим часом обскубала всі ягоди з кущів. Ми мовчки вмостилися в затишному куточку поміж скель. Жодне людське око не помітило б нас тут, зате перед нами відкривався чудовий краєвид: широка долина, що рясніла зеленню, — тут можна збирати ягоди й копати корінці, а в озері риба переливається всіма кольорами веселки. День був чудесний: блакитне небо, ніжний вітерець. їжа поживна: м’який сир був намащений на ще теплий хліб, а солодкі ягоди самі вибухали в роті, заливаючи його соком. День міг би бути ідеальним, якби сьогодні й справді було свято, якби Гейл і я мали змогу весь день блукати горами, добуваючи вечерю. Та натомість рівно о другій треба з’явитися на площі й чекати, поки оголосять результати жеребкування.

— Знаєш, а ми б змогли, — мовив Гейл тихо.

— Що? — не зрозумілая.

— Змогли б покинути округ. Утекти. Жити в лісі. Тільки ти і я, ми б упоралися, — відповів Гейл.

Я й не знала, що казати. Як на мене, ця ідея позбавлена будь-якого глузду.


— Якби у нас не було стільки дітей, — додав Гейл.

Звісно ж, це не наші діти. Але з таким самим успіхом могли би бути й нашими. У Гейла два молодші брати і сестра. У мене Прим. А ще не варто забувати про матерів, адже як вони виживуть без нас? Хто годуватиме роти, які повсякчас просять їсти? І хоча ми з Гейлом полюємо ледь не цілісінькі дні, іноді доводиться жертвувати здобиччю й обмінювати її на смалець, або шнурки для черевиків, або вовну. Тоді наші шлунки залишаються порожніми і бурчать всеньку ніч.

— У мене ніколи не буде дітей, — мовила я.

— А у мене будуть. Якщо я житиму не тут, — відповів Гейл.

— Але ж ти живеш тут, — мовила я роздратовано.

— Гаразд, не бери близько до серця, — огризнувся він у відповідь.

Неправильно все це якось. Утекти? Хіба змогла б я покинути Прим — єдину людину в світі, яку я справді люблю? Та й Гейл також прив’язаний до своєї сім’ї. Ми не можемо втекти, то навіщо про це говорити? А навіть якби змогли б... зробили б це... з ким це він планує народжувати дітей? Між нами з Гейлом ніколи не було й тіні романтики. Коли ми познайомилися, я була худорлявим дванадцятилітнім дівчиськом, а він, хоча й заледве на два роки старший, на вигляд уже був справжнім чоловіком. Друзями також ми стали не зразу. Ми часто сперечалися й торгувалися за здобич, і тільки згодом почали допомагати одне одному.

До того ж, якщо йому спаде на думку одружитися, то йому знайти дівчину до вподоби — раз плюнути. Гейл ставний, уродливий і достатньо дужий для того, щоб працювати в копальні, а ще він управний мисливець. Судячи з того, як дівчата перешіптуються, коли Гейл проходить повз них у школі, він має неабияку популярність. Усе це викликає у мене ревнощі, але не через те, що ви подумали. В наші дні важко знайти хорошого партнера для полювання.

— Чим займемося? — запитала я. Ще є час полювати, ловити рибу або збирати ягоди.

— Давай порибалимо на озері. Залишимо вудочки, а самі гайда до лісу. Пошукаємо щось смачненьке на вечерю, — мовив він.


Вечеря. По Жнивах — офіційне святкування. Й усі, як правило, святкують, радіють із того, що жорстока доля пощадила їхніх дітей, принаймні цього року. Але щонайменше у двох хатах віконниці та двері будуть щільно зачинені, а їхні мешканці сушитимуть голову над тим, як пережити наступні кілька тижнів.

Сьогодні нам поталанило. Хижаки не звертали на нас уваги, адже ліс кишів набагато доступнішою, а тим паче смачнішою здобиччю. Ще не прийшов обід, а в нас було вже з півдюжини рибин, повна торба зелені, а головне — відерце суниць. Кілька років тому саме я знайшла невеличкий клаптик землі, густо всіяний кущиками суниці, а Гейлу спало на думку обгородити його сіткою, щоб уберегти від тварин.

Дорогою додому ми завернули на Горно — нелегальний ринок на покинутому вугільному складі. Потому як упровадили зручнішу систему транспортування вугілля з копалень одразу на поїзди, тут поступово почала процвітати торгівля. В день Жнив на ринку завжди людно, тож ми легко вторгували буханець хліба за шість рибин, а ще дві обміняли на сіль. Сальна Сей, кістлява жінка, що продає гарячий суп із велетенського казана, виміняла половину нашої зелені на кілька шматків парафіну. Ми б могли збути зелень набагато вигідніше, але з такими людьми, як Сальна Сей, варто підтримувати добрі стосунки. Адже вона єдина, на кого можна розраховувати, якщо в наших руках опиняється тушка дикого собаки. Ми ніколи не полюємо на них навмисне, та коли ті нападають на нас, доводиться їх прикінчувати. А м’ясо диких собак — також м’ясо. «Щойно воно потрапляє в суп, то перетворюється на телятину», — зазвичай підморгує в таких випадках Сальна Сей. Від гарної собачої ніжки ніхто на Скибі носом не крутитиме. От миротворці перебірливіші, а вони на Скибу також нерідко навідуються.

Закінчивши на ринку, ми подалися до будинку мера, щоб продати йому половину суниць. Він дуже їх любить і завжди пристає на нашу ціну. Двері відчинила Мадж, дочка мера. Ми вчимося з нею в одному класі. І хоча вона дочка мера, вона ніколи не бундючиться, а поводиться цілком нормально. Просто вона тримається осторонь. Як і я. А оскільки в школі у нас немає друзів, то ми часто опиняємося разом. У їдальні, на зборах, на уроках фізкультури, коли потрібно знайти партнера для вправ. Проте ми майже не розмовляємо, і це влаштовує нас обох.


Сьогодні, в день Жнив, вона була одягнена в дорогу білу сукню замість сірої шкільної, в якій я звикла її бачити, а її русяве волосся перев’язане було рожевою стрічкою.

— Класна сукня, — сказав Гейл.

Мадж скосила на нього оком із підозрою, намагаючись зрозуміти, чи це щирий комплімент, чи просто глузування. Сукня й справді була чарівна, але Мадж ніколи б не одягнула її в звичайний день. Вона міцно стиснула губи, а тоді усміхнулася.

— Що ж, якщо мені доведеться їхати в Капітолій, то я хочу мати гарний вигляд.

Тепер настала черга Гейла сумніватися: чи вона й справді так'думає, чи посміялася з нього? Швидше за все, другий варіант.

— Ти не поїдеш у Капітолій, — випалив Гейл. Його погляд зупинився на маленькій круглій золотій брошці, що красувалася на сукні Мадж. — Скільки разів тебе занесуть до списку? П’ять? Мене записували шість разів, щойно мені виповнилося дванадцять.

— Це не її провина, — заступилася я за Мадж.

— Ні, в цьому ніхто не винен. Просто так є, — буркнув Гейл.

Мадж насупилася та пхнула гроші за ягоди мені в руку.

— Щасти тобі, Катніс.

— Тобі також, — мовила я, і двері зачинилися.

Запала мовчанка, і ніхто не порушив її аж до Скиби. Мені не сподобалося, як Гейл уколов Мадж, хоча він має рацію. Жнива проходять несправедливо, і найдужче страждають бідняки. Діти починають брати участь у жеребкуванні, тільки-но їм виповнюється дванадцять. Тоді їхнє ім’я вписують на карточку. У тринадцять років — на дві карточки, і так далі, аж поки їм не виповниться вісімнадцять, тоді їхнє ім’я пишеться на сімох карточках. Ці правила дійсні для всіх жителів Панему в усіх його дванадцятьох округах.

Та є одна заковика. Припустімо, що ти бідний і помираєш із голоду, як-от ми. Ти можеш попросити, щоб твоє ім’я вписали на карточки більше разів в обмін на кубики, так звані «тесери». Кожен тесер дає право на одержання пайку — певної кількості зерна й олії на одну особу протягом одного року. Можна домовитися про більше тесерів — для кожного члена родини. Тож у дванадцять років моє ім’я було вписане на картки чотири рази. Один раз згідно з правилами — і ще тричі за тесери для мами, Прим і для мене самої. Я чинила так щороку. А оскільки вартість тесерів постійно зростає, то цього року, коли мені виповнилося шістнадцять, моє ім’я внесуть до списку двадцять разів. А Гейлу вісімнадцять, і він уже сім років годує сім’ю з п’ятьох ротів. Його ім’я впишуть на картонки сорок два рази.


Тому зрозуміло, чому такі як Мадж, хто ніколи не торгував своїм життям заради тесерів, так злять його. Шанси, що саме її ім’я витягнуть під час жеребкування на Жнивах, мізерні в порівнянні з шансами тих, хто живе на Скибі. Не нульові, звісно, але все-таки мізерні. Й хоча правила встановлює Капітолій, а не округи, і тим більше не родина Мадж, дуже важко не відчувати образи на тих, кому немає потреби підписуватися на тесери.

Гейл знає, що сердиться не на того, на кого слід. Якось у лісі мені довелося вислухати від нього цілу тираду про те, що тесери тільки примножують бідування у нашому окрузі. Бо вони сіють ненависть між голодними робітниками зі Скиби — і тими, хто щодня може розраховувати на вечерю на столі; отож ми ніколи не довірятимемо одні одним. «Капітолію вигідно нас роз’єднувати», — сказав би зараз він, якби був певен, що ніхто, крім мене, не почує. Якби сьогодні були не Жнива. Якби дівчина з золотою брошкою, котрій не потрібні тесери, не зронила свого на перший погляд невинного зауваження.

Поки ми йшли, я кілька разів зиркала Гейлові в обличчя, яке під кам’яною маскою і досі кипіло. На мій погляд, його лють безглузда, хоча вголос я цього ніколи не озвучу. Не те щоб я не була з ним згодна. Я згодна. Та який сенс сварити Капітолій у лісовій глушині? Це нічого не змінить. Не зробить життя справедливим. Не наповнить наші шлунки. Ба більше, це хіба що може відлякати здобич. Проте я Гейла не зупиняю. Ліпше вже патякати в лісі, ніж в окрузі.

Ми з Гейлом розділили навпіл залишки нашої здобичі. Кожен отримав по дві рибини, по кілька буханців хорошого хліба, пучечок зелені, по кілька жменьок суниць, дрібку солі, парафін і зовсім трохи грошей.

— Побачимось на площі, — мовила я.

— Одягни щось гарненьке, — відповів він похмуро.

Коли я прийшла додому, мама і сестра вже зібралися. Мати одягнула одну зі своїх найкращих суконь ще з аптечних часів. Моя блузка з рюшами та спідничка, яку я одягала на свої перші Жнива, були трохи завеликі на Прим і ледь не сповзали долі, але мама обачно закріпила їх шпильками. Але блузка все одно висмикувалася ззаду.


На мене чекала ванна із теплою водою. Я змила з себе піт і пилюку, яку назбирала в лісі, й навіть помила голову. На моє превелике здивування, мама приготувала для мене одну зі своїх найкращих суконь, блакитну, і пару туфель такого ж кольору.

— Ти не жартуєш? — здивувалася я.

Я намагалася не приймати жодної підтримки від матері. Я так злилася на неї, що ні в чому не дозволяла їй мені допомагати. А сьогодні сталося справді щось особливе. Мати ж так берегла одяг зі свого попереднього життя!

— Аж ніяк. А ще зробімо тобі зачіску, — мовила вона.

Я дозволила їй висушити мені волосся рушником, старанно розчесати його, заплести й викласти на потилиці. Глянула на себе у тріснуте дзеркало, підперте до стіни, і заледве впізнала власне відображення.

— Ти прегарна, — мовила Прим, зачаївши подих.

— І зовсім не схожа на себе, — додала я.

З цими словами я міцно пригорнула її: наступні кілька годин будуть для неї пекельними. її перші Жнива. Вона майже не ризикує, адже її ім’я вписане тільки один раз, відповідно до віку. Я б нізащо не дозволила їй ризикувати заради тесерів. Але вона хвилюється за мене.

Ззаду її блузка знову вибилася зі спіднички.

— Заховай свого хвоста, ти, мале каченя, — засміялася я, запхнувши блузку на місце.

— Кря-кря, — захихикала Прим.

— І тобі кря-кря, — засміялася я у відповідь. — А тепер хутчіш до столу, — мовила я і непомітно чмокнула Прим у маленьку голівку.

Риба й зелень уже апетитно шкварчали в каструлі, але їх ми залишили на вечір. Суниці та свіжий хліб ми також вирішили притримати до вечері, щоб зробити її справді особливою. Ми випили молока (Прим тримає козу на ім’я Леді) й поїли черствого хліба із зерна, отриманого на тесери, бо апетиту ні в кого не було.

О першій годині ми вирушили на площу. Там повинні зібратися всі без винятку жителі нашого округу, присутність обов’язкова, хіба що ви при смерті. Увечері хтось із чиновників перевірить навіть це. Збрешете — вас відправлять до в’язниці.


Мені не подобається, що Жнива проводять на площі — чи не єдиному місці в нашому окрузі, яке можна назвати приємним. Площа оточена крамничками, і в базарні дні, особливо як іще й погода гарна, тут почуваєшся по-святковому. Але сьогодні, попри розвішані прапори, атмосфера гнітюча. А знімальні групи, що, немов стерв’ятники, повмощувалися на дахах, тільки поглиблюють це враження.

Люди мовчки ставали в чергу і записувалися. Таким чином Капітолій має змогу облікувати все населення Панему. Тих, кому від дванадцяти до вісімнадцяти, розставляли на майданчиках, обгороджених канатом, згідно з віком — старші спереду, молодші (такі як Прим) позаду. Родичі розтягувалися по периметру і міцно тримали своїх дітей за руки. Але тут були й інші — ті, кому не було за кого хвилюватися, або ті, кому байдуже, — вони сновигали у натовпі та приймали ставки на дітей, чиї імена сьогодні випадуть: якого вони будуть віку, звідки походитимуть, зі Скиби чи з торгівців, чи вони плакатимуть і побиватимуться. Більшість людей не воліють мати нічого спільного з цими шахраями, але й поводяться з ними досить стримано. Дуже часто виявляється, що букмекери — інформатори, а хто з нас безгрішний? Мене б уже давно розстріляли за полювання, якби чиновники самі не голодували й не прикривали мене. Та не всі можуть на це розраховувати.

А ми з Гейлом давно вирішили, що ліпше отримати кулю в чоло, ніж померти голодною смертю, — це набагато швидше, а головне, безболісно.

Поступово збиралися люди, стало тісно — не продихнути. Хоча площа була й велика, але все-таки замала, щоб умістити все багатотисячне населення Округу 12. Тих, хто запізнився, відсилали на сусідні вулиці, де вони мали спостерігати за Жнивами з великих екранів: шоу транслюється по всій країні в прямому ефірі.

Я стала поміж своїх однолітків зі Скиби. Ми обмінялися ледь помітними кивками, а тоді зосередили всю увагу на тимчасовій сцені, яку спорудили перед Будинком Правосуддя. На сцені стояло три крісла, кафедра і дві великі скляні кулі — одна для хлопців, друга для дівчат. Я так і не змогла відвести погляд від білих карток у дівчачій кулі. На двадцятьох із них охайним почерком написане ім’я Катніс Евердін.


Два з трьох крісел були зайняті батьком Мадж — мером Андерсі, високим чоловіком із лисіючою головою, та Еффі Тринькіт, куратором нашого округу, яка щороку супроводжує обраних до Капітолія. Ця рожевокоса жіночка в по-весняному зеленому костюмі засліплювала всіх моторошною білозубою посмішкою. Присутні перешіптувалися і час від часу тривожно поглядали на порожнє третє крісло.

Щойно годинник на міській ратуші вибив Другу, мер підійшов до кафедри і розпочав промову. Таку ж, як і завжди. Він нагадав нам про історію Панему — країни, що постала з попелу та руїн на тому місці, де колись була Північна Америка. Потім перелічив усі катастрофи — посухи, шторми, пожежі; моря, які вийшли з берегів і поглинули значну частину суходолу; жорстокі війни за мізерні ресурси, які залишились. У результаті виникла країна Панем: блискучий Капітолій, оточений тринадцятьма округами, дарував мир і процвітання своїм жителям. Але згодом настали Чорні Часи, й округи повстали проти Капітолія. Дванадцять із них були підкорені, а тринадцятий — стертий із лиця землі. В бунтівних округах запровадили Закон Зради, який вводив нові правила — як щорічне нагадування і гарантію того, що Чорні Часи більше не повторяться; він запровадив Голодні ігри.

Правила Голодних ігор прості. Кожен із дванадцятьох округів повинен щороку відправляти як данину для участі в Іграх хлопця і дівчину — так званих «трибутів». Двадцятьох чотирьох трибутів ув’язнюють на величезній відкритій арені, де розжарені пустелі сусідять із вічною мерзлотою. Кілька тижнів трибути змагаються між собою до смерті. Останній живий визнається переможцем.

Забираючи дітей з округів і примушуючи їх убивати одне одного, а округи — спостерігати за цим, Капітолій укотре нагадує нам, що всі ми живі тільки з милості столиці. Що нам не пережити ще одного повстання. Хай якими словами це прикривається, суть незмінна: «Дивіться: ми забираємо ваших дітей, ми приносимо їх у жертву — і ви нічого з цим не вдієте. Якщо ж ворухнете бодай пальцем, ми винищимо вас до ноги. Точнісінько як Округ 13».


А щоб не тільки познущатися з нас, а й поглумитися, Капітолій змушує людей святкувати Голодні ігри як велику подію — як спортивні змагання між округами. Останній живий трибут повертається додому до вільготного життя, а на округ сиплються подарунки — здебільшого харчі. Цілісінький рік переможний округ отримує від Капітолія зерно й олію, а іноді — й делікатеси, як-от цукор; решта ж округів голодує.

- Це час каяття і подяки, — мовив мер натхненно.

Тоді він назвав імена переможців Округу 12. За сімдесят чотири роки їх у нас було аж два. І тільки один досі живий. Саме в цей момент на сцені з’явився Геймітч Абернаті, чоловік середнього віку, з невеликим черевцем. Він похитуючись плентався сценою, горланив щось непристойне і з шумом плюхнувся у своє крісло. Він був п’яний. Смертельно п’яний. Публіка привітала його слабкими оплесками, а він щосили намагався обмацати Еффі Тринькіт зусібіч — вона заледве ухилялася від його обіймів.

Мер неабияк нервував. Оскільки подія транслюється в прямому ефірі, то саме зараз Округ 12 перетворився на посміховисько всього Панему, і він це усвідомлював. Намагаючись знову привернути увагу до Жнив, він гарячково оголосив виступ Еффі Тринькіт. Як завжди чарівна й весела, вона стала за кафедру і промовила:

— Вітаю з Голодними іграми! І нехай везіння завжди буде на вашому боці!
ї рожеві локони (мабуть, перука) після зустрічі з Геймітчем збилися набік. Привітавшись, вона виголосила, яка це велика для неї честь перебувати тут, хоча всім навколо було чудово відомо, що вона з нетерпінням чекає, коли її нарешті переведуть до кращого округу — зі справжніми переможцями, а не п’яницями, які лапають тебе перед цілою країною.

Крізь натовп я помітила Гейла. Він також подивився на мене і ледь помітно усміхнувся: ну, хіба під час Жнив колись траплялося щось настільки кумедне? Аж раптом мене пронизала думка: ім’я Гейла написано аж на сорока двох картках, і везіння зовсім не на його боці. Принаймні у порівнянні з іншими. Мабуть, він подумав те ж саме про мене, бо його обличчя раптом спохмурніло, і він відвернувся. «Але ж там тисячі карток», — прошепотіла я, сподіваючись, що він мене почує. Не все так кепсько.


Час жеребкування. Еффі Тринькіт промовила своє: «Спочатку дами!» — і попрямувала до кулі з дівочими іменами. Вона нахилилася, занурила руку глибоко всередину, покопирсалася там і витягнула картку. Натовп завмер. Запала мертва тиша. Від страху в мене всередині все похололо, а в голові крутилася одна думка: тільки б не я, тільки б не я!

Еффі Тринькіт повернулася на своє місце, розгладила картку і виразно прочитала ім’я. І це була не я.

Це була Прим Евердін.




следующая страница >>