reforef.ru
добавить свой файл
1









АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНСЬКОЇ PCI» ІНСТИТУТ АРХЕОЛОГИ


В. П. ПЕТРОВ

ЕТНОГЕНЕЗ СЛОВ’ЯН

ДЖЕРЕЛА, ЕТАПИ РОЗВИТКУ І ПРОБЛЕМАТИКА


ВИДАВНИЦТВО «НАУКОВА ДУМКА* КИЇВ — 1Ц72



902.6

то


Монографія присвячена одному з найважливіших і мало- а'яеовапих історичних питань — походженню слов’ян. У праці використано найдавніші свідчення історико-писемних джерел, лінгвістичні та археологічні матеріали.

Використання різноманітних джерел дозиолило авторові по-ноному висвітлити досі не розв’язане питання про спільнослов'янську мову в її часовій і просторовій приналежності, критично переглянути питання про скіфську мову, встановити зв'язки прадавнього населення Подніпров'я з мовою і куль- турою колишпіх народів Малої Азії.

Автор цієї монографії В. П. Петров був одним з провідних фахівців з індоєвропейського порівняльного мовознавства на Україні, а також відомим дослідником у галузі ранньослов'янської археології.


Редакція історичної та археологічної літератури Зав. редакцією Є. А. Квятковський











ВСТУП

Проблема слов’янського етногенезу — одна з найважчих, найскладніших і до того ж найменш розроблених в радянській науці. Насамперед — і це головне — бракує належних джерел. Наявна джерелознавча база до краю обмежена. Історики, висвітлюючи цю проблему, змушені були в багатьох випадках брак документальних даних замінити викладом абстрактно теоретичних схем, позбавлених фактичної основи, компенсувати прогалини в джерелах створенням гіпотетичних реконструкцій.


Основних теорій, що панували й ще досі до певної міри панують в літературі, є, власне, дві — міграційна і автохтонна. Розгляд їх почнемо з першої. З нею ми зустрінемося майже на кожному кроці. Міграційна теорія побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Народи рухаються. З цього погляду етнічний розвиток — це просторова експансія, переселення, зміна території. Коли один народ відійшов, його заступає інший, який приходить, щоб посісти покинуті землі.

За цією теорією зміст історичного дослідження визначається головним і, власне, єдиним завданням — з’ясувати напрямки етнічних рухів. На географічних картах викреслюються пунктирні лінії етнічних переселень в їх черговій послідовності з півночі на південь або зі сходу на захід чи навпаки з заходу на схід. Нічого більше і нічого іншого!

Історики з позицій міграціонізму намагаються виявити географічні підвалини історичного процесу. Етногенетична теорія набуває ознак географічної доктрини. На перше місце висувається простір, питання, звідки, з якого географічного пункту почався рух і куди цей рух був скерований.

Найвидатнішим представником етногенетичної теорії, розроблюваної з позицій міграціонізму, як теорії просторових рухів, був у вітчизняній науці акад. О. О. Шахматов, «найкрупніше ім’я в історії російської філологічної науки», «учений з широкими філологічними концепціями», як каже про нього акад. С. П. Обнор- ський *.

У відомій праці «Древнейшие судьбы русского племени» (1919) Шахматов підсумував свої погляди в галузі слов'янського

1 А. Л. Шахматов, Историческая морфология русского языка. Предисловие и примечание акад. С. П. Обаорского, М., 1957, стор. 3. «О. О. Шахматов перший в російській науці нарисував загальну і струнку кяртину похо- їження слов'ян і слов’янських мов, їх розвитку в так званий доісторичний чао (Ф. П. Фили н, Образование языка восточных славян, М.— JI., 1962, стор. 24).



3





етногенезу. Прагнучи «визначити ту географічну основу, звідки пішли рухи окремих руських племен» \ він вказав на Прибалтику. Саме тут, стверджує Шахматов, виникло слов’янство як етнос. За його припущенням, «першою слов’янською прабатьківщиною» було двінськс узбережжя Балтійського моря, приморський район в гирлі Західної Двіни.

В Прибалтиці слов’яни лишалися до кінця II ст. н. е. Звідси почався їх рух на південь. Наприкінці II ст. н. е. германські племена і перш за все готи покинули Надвісляння, де вони сиділи досі. Вони рушили з Вісли на Дунай та в Приазов'я на сході, створивши в Криму міцну готську державу. Покинуте готами Надвісляння спустіло і відкрилося для нових поселенців. З цього скористалися слов’яни. З Балтики вони переселилися на Віслу, де заступили готів*.

Басейн середньої і нижньої Вісли став «другою слов’янською батьківщиною». Тут слов’яни затрималися з кінця II до середини


  • ст. їх дальшому просуванню на південь перешкодило спочатку в III—IV ст. панування в Причорномор’ї готів, а потім, із занепадом готської державної могутності, з кінця IV ст., панування гуннів*.

З періодом перебування слов’ян на Віслі Шахматов пов’язав розпад первісної слов’янської спільності, поділ слов’ян на дві групи, західну і тоді ще не розчленовану південно-східну. Позбавлені можливості рухатись на південь, слов’яни скерували свої рухи вдвох напрямках. Частина їх рушила на захід і заселила спустілу територію Германії вверх по Одеру і Ельбі і вниз по Мораві.Щодо другої частини слов’ян, які затрималися в Надвіслянні, то вони поширили свою територію на схід, просунулися на Прип’ять і досягли Дніпра4. Тільки всередині Ver. загибель Аттіли (453 р.) і кінець створеної ним гуннської держави звільнили для слов’ян шлях на південь. Вони змогли продовжити свою давню путь, досягти Чорного моря, Дунаю й імперських кордонів Візантії •.



1 А. А. Ш а X м а т о в. Древнейшие судьбы русского племени, Пг.. 1919, стор. 4—5 і далі.


  • У Шахматова читаємо: «Безперечно, шо східні германці (готи) займали колись Наднісляния, але їх відхід на південь в II ст. н. е. очистив Надвіслянни для слов'ян» (А. А. Шахматов, Древнейшие судьбы..., стор. 12).


  • Шахматов так малює ситуацію, яка складалася, на його думку, для слов’ян протягом II—V ст., коли останні були позбавлені можливості рухатись і південь лишався закритим для них: «Потрапивши в Надвісляппя (приблизно в И ст. п. с.), слов'яни виявили перші спроби рушити па південь слідом за готами в другій половині IV ст., в зв'язку з нашестям гуннів і падінням готської могутності, шо стримувала слов’янство з півдня» (там же, стор. 13).


4 «Рухаючись за готами, антн спочатку потрапили в Надприп'ятгя, звідси вони загрожували Наддніпров'ю, але їх перші натиски були стримані остготами, а потім ствердженням гуннської могутності» (там же, стор. 13).

  • «Східні слов янн, звільнившись від гуннського панування, скерували свої рухи до нижньою Дунаю». «Слов’яни лише в VI ст., а найраніше наприкінці V ст. просунулися до Дунаю і кордонів імперії» (там же, стор. 5, 6). «Тільки після падівня гуннів (битва при Недаді в Паинонії в 462 р.) слов'яни здобули можливість підійти до Чорного моря і Дунаю» (там же, стор. 13).


4




Така етногенетична концепція, над якою Шахматов працював протягом багатьох років і якій він віддав чимало творчих зусиль, наполегливої праці й запалу. Видатний учений з великою і всебічною ерудицією лінгвіста та історика, він не залежав від матеріалів, якими оперував. Він підпорядковував їх собі. Шахматов доповнював джерела, де вони уривалися, або виправляв їх, якшосвідчення джерел здавалися йому менш певними, ніж власні припущення.


Теорія слов’янського етногенезу, розроблена Шахматовим, користувалася широким визнанням. Вона імпонувала 1. Її викладали з університетської кафедри професори-історики, як-от, наприклад, О. Є. Пресняков, «один з найкрупніших істориків XX ст.» (Н. Рубінштейн), не кажучи вже про численних dii minores *. Про етногенетичну теорію Шахматова Пресняков писав: «Хай цс тільки дуже гіпотетична побудова. Хай вона викликає сумніви, головним чином, надто північним розташуванням слов’янської прабатьківщини. Її великою позитивною якістю не можна не визнати визначеність поданої картини і спробу пов’язати лінгвістичні спостереження з історично-географічними, культурними і політичними відношеннями. Завдання береться в усьому його обсязі, в усій його складності і здобуває певне вирішення, гіпотетичне, в умовах всякого висновку з обмежених даних про доісторичні часи» 3.

Визначеність картини слов’янського етногенезу, стрункість викладу, новизна постановки проблеми, дотепність комбінацій, блиск висновків були куплені дорогою ціною. Відокремлення західних, а тоді східних слов’ян, твердження про балтійську прабатьківщину, про перебування слов’ян спочатку на Дві ні, тоді на Віслі, а згодом на Дунаї — усе викладено Шахматовим з позицій чистого мі- граиіонізму. Реальна сторона етногенетичного процесу принесена

1 Кажучи про «три нал і, протягом всієї наукової діяльності, пошуки суцільної концепції з основного питання про послідовні епохи утворення руської народності», акад. С. П. Обнорський високо оцінин етногенетичну концепцію О. О. Шахматова: «Ми не маємо шшої такої стрункої і науково аргументованої побудови на цю найважчу для дослідження тему» (С. П. Обнорський, Очерки по истории русского литературного языка. М.—Л.. 1946, стор. 3—4).

  1. В картині, намальованій Шахматовим, Пресняков бачив «вдалу сирову реконструкції останнього доісторичного моменту російської древності напередодні нової доби в розселенні східного слов’янства» (А. Е. Пресняков, Лекции по русской истории, т. I, М., 1936, стор. 21). Оцінку Преснякова див. у статті Н. Рубінштенна «Від редакції» (там же, стор. III—IV).


  • А. Е. Пресняков, Лекции по русской истории, т. I, стор. 16. 3 такою ж оцінкою досліджені, Шахматова про давньоруський літопис виступив Пресняков у статті «Древнерусское летописание» (История русской литературы, в-во т-ва «Мир»). Пор. у акад. В. М. Істрииа: «Стаття Преснякова становить собою докладний виклад нисновків Шахматова, з застереженням про те, що, хоч в наслідках такої праці, яку проробив вад літописом Шахматов, «завжди буде значним елемент гіпотетичних висновків, але це неминуче для правильного розуміння досліджуваного літературного явища...» (стор. 150). «Усіх,— пише далі Істрин,— вражала новизна постановки самого способу досліду руського літописання, усі дивувалися дотепним комбінаціям і висновкам автора з низки найцікавіших питань в ділянці літописання, але всі погляди автора або приймались на віру, або, в крайнім разі, супроводились зауваженнями, иа зразок


б





без жалю в жертву єдиній вихідній настанові — визнанню ідей про «рух слов'ян на південь» *.

Теорія міграціонізму не одна в науці про етногенез. Існує і діаметрально протилежна їй теорія автохтонізму. Згідно з цією теорією слов'яни були визнані незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Жодних територіальних зрушень. Змінюються культури, етнос лишається той самий. Слов’яни — аборигени. Причому одні дослідники називали Середнє Наддніпров’я, інші — межиріччя Одеру — Вісли. Основоположником автохтонної теорії в її середньодніпровському варіанті виступив видатний київський археолог В. В. Хвойка. Висуваючи думку про безперервний розвиток тубільної хліборобської людності від неоліту до часі в Київської Русі, він бачив в носіях трипільської культури прямих предків слов'ян. На його погляд, саме середній Дніпро, а ніяк не Прибалтика або Віс- ла, повинен вважатись місцем найдавнішої прабатьківишни слов’ян *.


Теорію споконвічного слов’янства середньодніпровської території, з якою в 1901 р. виступив В. В. Хвойка, підтримав акад. Б. Д. Греков*. На позиціях слов’янського автохтонізму послідовно стоїть П. М. Третьяков. Як і Б. Д. Греков він посилається на Хвойку 4. На відміну від П. М. Третьякова, що називає лісову смугу від Дніпра до Одеру, Б. О. Рибаков, замість Правобережного Полісся, вказує на лісостеп в Надроссі. На погляд Б. О. Рибакова, Середнє Наддніпров’я, саме «землеробський

зробленого О. Є. Прєсняковим» (В. М. И с т р и н. Замечания о начале русского летописания. По поводу исследований А. А. Шахматова в области древнерусской летописи.— Изв. ОРЯСл. РАН, т. XXVI, 1923, стор. 47). Нотатки акад. Істрина можна прикласти так само до оцінки етногенетичних студій О. О. Шахматова.


  1. «Слабкою стороною концепції е хибне розуміння історичного процесу.

О. О. Шахматов без всяких підстав зводить в абсолют міграцію (переселения) давніх племен... Ставши на позиції абсолютизованої міграційної теорії,

О. О. Шахматов робить чимало гіпотетичних припущень, які не можна ствердити якнми-иебудь фактами. Наприклад, рух руських предків з районів сучасної Польщі до узбережжя Чорного моря між ІІрутом і Дніпром, тоді аноротннй їх рух на північ е лише продуктом творчої фантазії О. О- Шахматова» (Ф. П. Филип, Образование языка..., стор. 24—25).
  1. В. В. Хвойка, Поля погребений в Среднем Поднепровье (раскопки в 1899—-1900 гг.).— Записки Русского археологического общества, том XII, вып. 1—2, новая серия. Труды отделения славянской и русской археологии, кн. V, СПб., 1901, стор. 172—190; його ж, Древние обитатели Среднего Приднепровья и их культура в доисторические времена. К.. 1913, стор. 61.


» «Історик народного господарства не може за наших часів ігнорувати блискучі відкриття археологія. Маю па увазі насамперед успіхи в вивченні т. зв. трипільської культури. Це культура Наддністров’и і Наддиінров'я, датована III—II тисячоліттям до н. е. У нас немае підстав сумніватись, що племена, які заселювали tuo територію, генетично пов'язані з Руссю» (Б. Д. Грек о в. Киевская Русь, Л., 1953, стор. 35). ГІор.: «Не тільки для «слов'янської доби», але й для періодів більш ранніх В. В. Хвойка з певністю говорить про панування тут хліборобства, пов’язуючи тим самим трипільську культуру з більш піа- ньою, дослон’янською і слов'янською» (там же, стор. 41).

  • «Наступні дослідження цілковито ствердили спостереження В. В. Хвойки. Вони показали, що трипільські та інші хліборобсько-скотарські племена





район Лісостепу на берегах р. Росі», становить район, о глибокої давнини (з бронзового віку) заселений слов’янами» *. Так накреслюється в радянській історіознавчій літературі провідний напрямок, започаткований В. В. Хвойкою. В І томі «Истории СССР с древнейших времен» за основу викладу взято принцип автохтонізму *.

Чеські І польські вчені виступили з дещо іншим варіантом слов’янського автохтонізму. Вони розвинули західний, вісло-одср- ський варіант слов’янської етногенетичної теорії. Замість того щоб називати трипільські племена і вказувати на Середнє Надані про- в’я, вони кажуть про лужицьку культуру і лужицькі племена в І тисячолітті до н. е., які займали простір в басейні Вісли і Одеру на півночі тадоМорави, Вагу і Грону, приток Дунаю, на півдні.

На погляд Я. Філіпа, Я. Костржевського, К. Яжджевського І багатьох ін., давні лужичани є правдиві протослов’яни, а межиріччя Одеру — Вісли — первісна слов’янська батьківщина. Саме звідси, мовляв, пішло дальше розселення слов’ян а.


Відповідно до цього дехто з польських дослідників, у тому числі К. Тименецький, Т. JTep-Сплавінський, М. Рудницький, ототожнюють носіїв лужицької культури з лугіями. Вони обстоюють твердження про слов’янську етнічну приналежність могутнього племені лугів (лугіїв), згадуваного античними авторами. З античних авторів лугіїв називають Таціт, Страбон, Птолемей. Згадуються лугії також і в Певтингерових таблицях. Таціт містить лугіїв між Свевськими горами (Ultra quod plurimae gentes agunt, ex quibus latissime patet Lygionorum nomen) та територією готів (trans Lygier Gotones regnantur).

Свідчення Таціта, що «ім'я лугіїв розповсюджене якнайширше (latissime)», знаходить собі підтримку у Страбона (VII, 1, 3). Подіб-


справді послужили немовби основою тривалого паступного розвитку хліборобсько-скотарських племен Середньої та Східної Європи, ідо завершився, зокрема, виннкнеппям слов’янства» (П. II. Т р е т ь и к о в. Восточнославянские племена, М., 1953, стор. 29). Щопраида, П. М. Третьяков запроваджу* деякий коректив у висловлення Хвойки. Як він пише, «е серйозні підстани вважати, що головні предки слов'ян — найдавніші протослов’япн—знаходяться не серед трипільців, як гадав В. В. Xкойки, а в середовищі інших, більш північних хліборобських племеп, які жили в IV і III тисячоліттях до и. е. н лісових областях між середнім Дніпром і Одером» (там
же, стор. ЗО).


1 Б. А. Рыбаков, Первые вскя русской истории. М., 19(34, стор. 15.

8 В рецензії на I том «Истории СССР с древнейших времен...> читаемо: «По-но ному висвітлено в томі багато суперечливих питапь етногенезу... В томі переконливо доведено, що слов’яни були найдавнішим автохтонним населенням Дніпро-Вісляпського межиріччя, а висока культура перших століть п. е., яку численні дослідники вважали готською, тепер науково обгрунтовано і цілком аргументовано пов’язується авторами з слов'янами» (П. В о л о б у е в,


Н. Смирнов, Родина — век за неком,—«Гіранда» від 15 січня 1967 р.).


  • J. Filip, Počбtky slovenskйho osнdleni v Cesko-Slovensku, Praha, 1946; Evropskэ pravěk, Praha, 1962; J. Kostrzewski, Od mezolitu do okresu w^drуwek lubуw. Prehistoria ziem Polskieh, Krakуw, 1948; K. J a ž d - н e w s k i, Atlas pradzejуw stowian, I—III, Lodz, 194Я, 1949; T. L e h r • S p X a- w i n s k i, O pochodzeniu i przojczyznie slowiaň, Poznaň, 1946.


7





но до Таиіта, Страбон називає лу|г)іїв «великим народом» (то цеуа eovoo). До цього варт прилучити ще дві дуже важливі звістки. Згідно з Тацітом, лугії були сусідами готів. «За лугіями готони»,— каже Таціт. Аналогічне повідомлення наводить Птолемей, але замість лугіїь він називає венедів. Як стверджує Птолемей, на Віслі «над венедами — готи» (дара це v tov OuwrrooXav norajiov wo toug Ooeveдag ruцovee)*.

З наведених свідчень довідуємося, що лугії і венеди — два великі народи. В І—II столітті до н. е. вони жили в Надвіслянні. Вище за них на Віслі жили готи («готони», «гутони»). Якщо виключити можливість того, що Птолемей замінив одне ім'я другим, замість Тацітових лугіїв назвав венедів, то довелося б визнати, шо лугії були в Надвіслянні західними, а венеди — східними сусідами готів.

Цс все, що можна сказати на підставі наявних джерел. Усе інше лишається в межах припущень. Певне, було б спокусливо припустити, що лугії і венеди, які сиділи поруч на Віслі, нижче готів, були етнічно споріднені. Та для цього у нас немає будь-яких скільки-небудь достатніх підстав. Етнічна приналежність лугіїв невиразна. Тим часом Л. Козловський і Я. Костржевський, незважаючи на брак джерел, дозволили собі йти якнайдалі. Виступивши на захист автохтонізму, вони висунули західну теорію походження слов’ян. Початок слов’янства вони пов’язали з лужицькою культурою доби бронзи. їх підтримали антрополог Я. Чекановський та мовознавець М. Рудницький 1.


До автохтоністів приєднався також Т. Лер-Сплавінський. За його словами, він «переконався в перевагах західної, автохтонної теорії етногенезу». За обстоюваним ним припущенням, «спільнослов’янський комплекс», як висловлюється Лер-Сплавінський, склався наприкінці неоліту, з кінця Ш тисячоліття до н. е. на території Одеру— Вісли — Бугу. «Заселюючи території басейнів Одеру і Вісли разом з Бугом, вони утворили чітко визначений в мовному і культурному відношенні етнічний комплекс, що дав основу наступної широкої експансії поступово диференційованих слов’янських народностей»*.

Експансія завойовників — ось принцип, яким в своїх етногенетичних студіях волів оперувати Лер-Сплавінський. Етногенетичний процес, на його погляд,— зміна експансій. Саме в цей спосіб він висвітлює історичний процес етнічних змін. Спочатку з заходу рушили на схід «шнуровики», носії культури т. зв. шнурової кераміки. Вони підкорили собі давню людність, носіїв культури «гребінцевої» кераміки я. Наступну експансію на схід за доби бронзи здій-


  • З технічних причин старогрецькі тексти подано без наголосів І пом'якшень,— Ред.

1 J. Czekanowski,
Wsttjp do historii slowian. Poznaň, 1957; M. Rudni с k i, Praslowiansaczyzna-Lechia-Polska. Poznaň, 1961.

  • T. Лер-Сплавинский, К современному состоянию проблемы происхождения славян.— «Вопросы языкознании», I960. № 4. стор. 22—23.


* «Картина розвитку культурних комплексів, відтворена працями наших археологів (насамперед Я. Костржевського, Л. Козловськиго і К. Яжджев-





спили носії лужицької культури. Вони поглинули «шнурови- ків» *.

Безперечно, було б цікаво ствердити генетичний зв'язок плн (племінної назви) луги, лугІЇ, засвідченої в античних джерелах І—II ст. н. е. * з сучасною плн лужичани, самоназва яких серби або сорби (лужицькі ссрби) *. Плн лужичани цілком правдоподібно пояснюється з слов’янського апелятиву луг. Та в нас немае такої певності щодо плн Лоиуоц як і для визнання слов’янської етнічної приналежності лугіїв 4.

«Західна автохтонна теорія слов’янського етногенезу з покладеним в її основу трактуванням лужицької культури як слов’янської, викладена Костржевським, Яжджевським, Лер-Сплавін- ським і т. д., знайшла для себе визнання і прихильників. Так, проф. С. Б. Бернштейн, закидаючи Шахматову, що той в своїх ет- ногенетичних «побудовах ігнорував історичний (археологічний) матеріал», протиставив йому працю Т. Лер-Сплавінського «О pochodze- niu...» як значний внесок у вивчення історії слов’ян» 5. На жаль,

С. Б. Бернштейн, викладаючи етногснстичну теорію останнього, не звернув уваги, що концепція західного автохтонізму слов’ян у


ського), уявляється в такий спосіб. В останні періоди неолітичного віку (тобто наприкінці III тисячоліття до н. е.) області від басейну Ельби і балтійського узбережжя до кордонів середнього басейну Дніпра ааймали племена т. зв. культури шнурової кераміки, які пашарувалися на давніші поселения племен т. зв. культури гребінчастої кераміки...» (там
же, стор. 27).

1 «Носії лужицької культури дали початок слов’янам лише на території Одеру — Вісли, на яких вони змішалися з давнім, «шнуровим* населенням! (там же. стор. 28).


1 Відзначаючи відміни в записах Птолемея (И ст.) Aoufoi, Aoftai і т. д.. М. Рудницький пише: «Різниця н суфіксах -ої,- -loi- вказує, що записи на -оі означають край-* Lugi... Край, очевидячки, той самий, що сучасна Лужиця, назва якої утворена від того самого кореня з суфіксом -іса» (M. R и d п і с k і. Prastowiaňszczyzna..., t. II, 1961, стор. 7, 180—181).


  • Німецька назва лужицьких сербів — венди; їх етнографічпа територія знаходиться в басейнах рр. Сали. Гавели. Одеру. Бобри, Квіси та в Судетах (див. A. Fischer. Lužyczane. Львів — Варшава. 1932, стор. 42—52; М. И. С е - м и р я г а. Лужичане, М.— Л-, 1955, стор. 1—61).

  • Слов'янське походження лугіїв заперечу« А. Брюкнер («Slavia», І, 1922, стор. 388). Етимологічне посилання на слово' луг відкидає Л. Нідерле: «Авто- хтоиісти звичайно ототожнюють давніх лугіїв з пізнішими слов'янами лужичанами (сербами, які заселювали Верхні і Нижні Лужиці на півночі Чехії), ви- водячи обидві форми з слов, луг, праслов. лонг «ліс». Однак таке лінгвістичне тлумачення є неслушне... За тієї доби слово *луг» мало носовий звук 9* (Л. Н и - дерле, Славянские древности. М., 1956, стор. 100).

* C. Б. Бернштейн. Очерк сравнительной грамматики славянских языков, М., 1961, стор 54. пор. 58. Пор. виклад етногенетичної теорії Лер-Спла- віпського у Бернштейна: «Експансія почалася з заходу. Археологічною ознакою цієї нової західної культури е шнурова кераміка... Між Одером і басейном Оки нові пришельці підкорили собі фінські племена... В перші століття бронзи (середина II тисячоліття до н. е-) почалася нова експансія індоєвропейських племел з заходу... Культура нових пришельців відома в археології під назвою лужицької. Лер-Сплавінський називає її веііетською. Наслідком експансії носіїв цієї культури на сході був розпад єдиної етнічної і мовної протобал- тійської спільності на дві: праслов’янську ( прабалтійсьху» (там же. стор. 59).



9



Лер -Спя а bi нсько го, з посиланням на «експансію», «підкорення» і «поглинення», є не більш як прикрий переспів відповідно перероблених пангерманських експансіоністських теорій Г. Коссіни 1

Заміна міграціонізму автохтонізмом не поліпшила постановки питання. Автохтонізм має такі ж вади, як і міграціонізм. Самих голих абстракцій не досить, щоб в посиланні на рух і переселення або на незмінність автохтонної осілості знайти розв'язання проблеми слов’янського етногенезу. В основі дослідження повинні лежати не правдоподібність припущень, а джерела і їх аналіз. З цього треба починати і на це спиратись.

Досить звернутись до джерел, щоб побачити хиткість етногенетич- ної теорії, викладеної Лер-Сплавінським. Поки бракувало джерел можна було в першнй-ліпший спосіб висвітлювати наявність пам’яток культури шнурової кераміки на Сході в їх взаєминах з територією Одеру—Вісли. Тим часом розкопки 30-х років в с. Городську на р. Тс- тереві, поблизу м. Коростишева, що призвели до відкриття городсько- волинської культури, розширені згодом Є. Ю. Кричевським, М. Л. .Макаревичем, Т. Д. Бєлановською та М. М. Шмагліем, переконливо показали зв’язки культури «шнуровиків» з Трипіллям і їїблизьку спорідненість з Усатовим під Одесою в степовій смузі *. Неважко бачити, шо ці дані не тільки не вкладаються в ту етногенетичну схему, з якою виступив Лср-Сплавінський, але й явно суперечать їй.

Нспсрсвершена творча заслуга В. В. Хвойки перед наукою полягає не в тому, що він виступив як поборник автохтонізму і проголосив тубільне населення Наддніпров'я слов'янами вже з доби неоліту, а в тому, що він, як польовий дослідник, відкрив низку невідомих до того культур і розташував їх в періодичній послідовності. Він і шов єдино вірним шляхом: від розкопок пам’ятки до визначення культури. Його польова археологічна практика виросла в наукову теорію, що протягом всього часу не зазнала поразки або спростовання. Розроблена Хвойкою класифікація археологічних культур досі зберігає свою цінність. Вола донині лишається неперевершеною і неперебореною.


В цьому, гадаємо, полягає завдання — зберегти історичну конкретність проваджуваних досліджень. Обов’язок дослідника рахуватись із свідченнями джерел, зважати на факти, покладатись на фактографічну основу історичного процесу.

Найголовніші з наявних джерел не: 1) писемно-історичні, 2) мовно-лінгвістичні і 3) археологічні, значення яких дедалі все зростає і з часом стає вирішальним.


1 На цілковиту неповноцінність цих псевдонаукоиих теорій Г. Коссіпи вказують П. М. Третьяков (Восточнославянские племена.... стор. 68, 82) і ф. П. Філій (Образование языка.... стор. 40—45).


  1. В. Петров, Поселення в Городську. — Трипільська культура, т.

І, K., 1940. стор. 355—376. «Поселення городського типу поширені u південній зоні волинського Полісся, головним чином в басейнах річок Случ. Тетерів


і Роставиця. Тут відкрито близько 50 поселень, я яких розкопувалось 7». (М. М. Ш м а г л і й, Городсько-нолинський варіант пізіїьотри нільської культури.— Археологія, т. XX, K., 1966, стор. 16, табл. 1).



І. ШІСКМНО-ІСТОРИЧНТ ДЖЕРЕЛА


Писемно-історичні джерела подають найпевніші відомості про слов’ян. За основу нашої аргументації ми візьмемо свідчення з сГетики» Йордана (551 р.), «Війни з готами» Прокоиіи (554 р.) та Літопису Нестора.

На жаль, в історіознавчій літературі тепер існує аж надто багато положень, які не тільки не стверджуються жодннмн джерелами, , а й цілком спростовуються ними. Досить названі хоча 6 звичайно повторюване твердження про готське панування над антами в III—


  1. ст., про розгром слов’ян гуниамн в 375 р., про колонізаційний рух слов’ян на Балкани в V—VI ст. і т. д.

За цих умов доцільніше зосередити нашу увагу саме на детальному аналізі писемних джерел, що їх звичайно лише побіжно цитують, а не коментують.